Скорочений робочий час: встановлення та особливості

Роботодавець має право встановити скорочений робочий час для всіх або окремих категорій працівників. Згідно з нормами Кодексу законів про працю України (ст. ст. 50, 51, 56), розрізняють:

1. Робочий час нормальної тривалості (ст. 50 КЗпП).
2. Скорочений робочий час (ст. 51 КЗпП).
3. Неповний робочий час (ст. 56 КЗпП).

Скорочений робочий час (тиждень) – це час виконання роботи, передбаченої посадовими обов’язками, скорочений на відповідну кількість годин. При цьому працівник має право на оплату праці в розмірі повної тарифної ставки (повного окладу). Це є однією з відмінностей скороченого робочого часу від неповного робочого часу.

Встановлення скороченого робочого часу

Скорочена тривалість робочого часу встановлюється:

1. Для працівників віком від 16 до 18 років – 36 годин на тиждень, для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють в період канікул) – 24 години на тиждень.Тривалість робочого часу учнів, які працюють протягом навчального року у вільний від навчання час, не може перевищувати половини максимальної тривалості робочого часу, передбаченої для осіб відповідного віку.
2. Для працівників, зайнятих на роботах з шкідливими умовами праці, – не більш як 36 годин на тиждень.Перелік виробництв, цехів, професій і посад з шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на скорочену тривалість робочого часу, затверджується в порядку, встановленому законодавством.
3. Для окремих категорій працівників (учителів, лікарів та інших) законодавством встановлюється скорочена тривалість робочого часу.

Додаткові гарантії та соціальна відповідальність

Законодавством передбачено, що скорочена тривалість робочого часу може встановлюватися за рахунок власних коштів підприємств, установ, організацій для працівників, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю, а також для одиноких матерів та батьків, які виховують дитину без батька (матері).

Стаття 9-1 КЗпП дозволяє підприємствам, установам, організаціям в межах своїх повноважень і за рахунок власних коштів встановлювати додаткові порівняно з законодавством трудові і соціально-побутові пільги для працівників.

Відповідно до частини шостої статті 69 Господарського кодексу України, підприємство самостійно встановлює для своїх працівників додаткові відпустки, скорочений робочий день й інші пільги, а також має право заохочувати працівників інших підприємств, установ, організацій, які його обслуговують.

Процедура визначення умов надання додаткових гарантій

Роботодавець може реалізувати своє право наступним чином:

• Видати наказ про встановлення скороченого робочого часу всім або окремим категоріям працівників (за їх згоди) за рахунок власних коштів.
• Внести зміни і доповнення до діючих трудових договорів.
• Ініціювати проведення колективних переговорів із виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником), а у разі його відсутності – з іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом.

Важливість соціального діалогу

Ефективний соціальний діалог є засобом реалізації принципу соціальної справедливості, допомагає уникнути конфліктів у трудовому колективі. Концентрація влади в руках посадових осіб і зменшення впливу організацій працівників нерідко провокують зростання «нерівного» ставлення до співробітників, що може провокувати конфлікти і негативно позначатися на результатах праці.

Обов’язки роботодавця

Роботодавець повинен правильно організувати працю працівників, створювати умови для зростання продуктивності праці, забезпечувати трудову і виробничу дисципліну, неухильно додержувати законодавства про працю і правил охорони праці, здійснювати заходи щодо запобігання та протидії мобінгу (цькуванню), уважно ставитися до потреб і запитів працівників, поліпшувати умови їх праці та побуту.

Стаття 141 КЗпП вимагає, щоб рішення про надання додаткових порівняно із законодавством трудових пільг приймалося органами управління підприємства, установи, організації відповідно до їх повноважень.