Чи обов’язково відпрацьовувати два тижні перед звільненням?

Згідно зі статтею 38 Кодексу законів про працю, працівник має право припинити трудовий договір, укладений на невизначений термін, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. Якщо причиною звільнення працівника за власним бажанням є неможливість продовження роботи, то власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у той строк, який просить працівник.

Законодавством не передбачено обов’язкового відпрацьовування двотижневого або будь-якого іншого строку перед звільненням за власним бажанням. Стаття 38 Кодексу законів про працю стосується лише попередження про звільнення за два тижні (якщо немає поважних причин для розірвання трудового договору у той строк, який просить працівник). Це означає, що працівник може подати заяву про звільнення і під час відпустки або хвороби. Згідно зі статтею 3 Закону “Про відпустки”, у разі звільнення працівнику може бути надана невикористана відпустка, а останній день відпустки вважається днем звільнення.

Працівника можуть звільнити й у його вихідний день (з дотриманням правил видачі трудової книжки та копії наказу про звільнення), що прямо передбачено статтею 116 Кодексу законів про працю.

При звільненні працівника всі належні йому суми повинні бути виплачені у день звільнення. Якщо працівник не працював у день звільнення, належні йому суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред’явлення вимоги про розрахунок.

Згідно з Інструкцією №58, якщо працівник відсутній у день звільнення, власник або уповноважений ним орган повинен надіслати йому поштове повідомлення з вказівкою про необхідність отримання трудової книжки.

Згідно з пунктом 4.2 статті 36 Кодексу законів про працю, умови розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу визначені статтями 40 і 41 Кодексу законів про працю.

Таким чином, працівник не може бути звільнений під час тимчасової непрацездатності або у період перебування у відпустці, за винятком випадків, передбачених статтею 40 Кодексу законів про працю (наприклад, нез’явлення на роботу протягом більше ніж чотири місяці поспіль через тимчасову непрацездатність).