Утримання із заробітної плати – це визначені законом суми, які зменшуються з виплати заробітної плати. Важливо зазначити, що конкретні випадки застосування утримань повинні бути передбачені законодавством (ч. 1 ст. 26 Закону України “Про оплату праці”).
Заробітна плата є видом стягнень і поділяється на податкові (наприклад, податок на доходи фізичних осіб і військовий збір) і неподаткові відрахування. До останніх належать:
- Утримання, спрямовані на виконання зобов’язань перед третіми особами, такі як аліменти та інші виплати за виконавчими документами, або добровільні виплати третім особам за заявою працівника.
- Утримання для покриття заборгованості перед підприємством, де працює співробітник.
Щодо добровільних утримань, працівник сам визначає їх напрямок, наприклад, це може бути благодійні внески, сплати за кредити та інше. Важливо зауважити, що згідно з ч. 2 статті 25 Закону України “Про оплату праці” заборонені відрахування, що передбачають пряму чи непряму сплату працівником роботодавцю або будь-якому посередникові за одержання або збереження роботи.
Недобровільні утримання з заробітної плати передбачають обов’язкове документальне обґрунтування і спрямування коштів, чітко регламентоване законом. Це включає податкові відрахування (наприклад, ПДФО і ВЗ), а також утримання на відрахування за виконавчими документами, в тому числі на аліменти.
Так само, до недобровільних утримань із заробітної плати відносяться відрахування на погашення заборгованості перед самим підприємством (роботодавцем). У таких випадках чіткий перелік встановлений в частині 2 статті 127 КЗпП, де передбачені такі причини утримань:
- для повернення авансу, виданого в рахунок заробітної плати; для повернення сум, зайво виплачених внаслідок помилок під час підрахунку; для погашення невитраченого і несвоєчасно поверненого авансу, виданого на службове відрядження або переведення до іншої місцевості; на господарські потреби, якщо працівник не сперечається щодо підстав і розміру відрахувань (в іншому випадку слід звертатися до суду — ППВСУ №13 від 24.12.1999 р “Про практику застосування судами законодавства про оплату праці”, а також ППВСУ №13).
У цих випадках роботодавець має право видати наказ (розпорядження) про відрахування не пізніше одного місяця з дня закінчення строку, встановленого для повернення авансу, погашення заборгованості або з дня виплати неправильно розрахованої суми. Якщо термін не було виконано, також рекомендується звертатися до суду (ППВСУ №13, п.24) або ж згодитися на добровільне списання за згодою працівника.
- при звільненні працівника до закінчення того робочого року, на який він вже одержав відпустку, за невідпрацьовані дні відпустки.
Проте є винятки — такі відрахування не здійснюються, якщо працівник звільняється з роботи з підстав:
- призову або вступу на військову (або альтернативну) службу працівника або роботодавця, переведення працівника на інше підприємство (або перехід на виборну посаду), або при відмові працівника перевестися на роботу в іншу місцевість (або з істотними змінами умов праці);
- зміни організації виробництва і праці (включаючи реорганізацію, ліквідацію підприємства, скорочення штату працівників тощо), виявлення невідповідності працівника займаній посаді або більше 4-х місяців відсутності на роботі підряд через тимчасову непрацездатність;
- при направленні на навчання;
- у зв’язку з переходом на пенсію.
- при відшкодуванні шкоди, заподіяної з вини працівника підприємству, установі або організації (стаття 136 КЗпП).
Важливо пам’ятати! Згідно з ч.4 статті 26 Закону України “Про оплату праці” не допускаються утримання з вихідної допомоги, компенсаційних та інших виплат, на які згідно з законодавством стягнення не накладається. Такі випадки детально розглядаються в статті 73 Закону України “Про виконавче провадження”.